Нещодавно до Києва прилітав мій дуже давній друг з Москви. І він щиро мене запитав: "Дана, Вам хіба геть байдуже відношення росіян до Вас? А як вважаєш, відновлення стосунків, коли-небудь, можливо?"
Ще на початку вторгнення країни-сусіда, у ті моменти, коли я виїздила за межі країни та стикалася з росіянами, я відчувала у різні часи різні почуття. Спочатку - злість. Потім - ненависть. Таку сильну, що, мабуть, з боку, це виглядало дещо дивним. Потім, після чергових подій у нас в країні, у своїй ненависті я пирнала усе глибше й глибше. Під час подорожей я підсвідомо шукала якесь каяття, розуміння, посипання голови попелом. Але, я не знаходила цього.
Я бачила браваду, бачила зверхність в очах, бачила "кримнаш", бачила величезні колорадські банти на 9 травня, бачило непорозуміння моєї агресії. Але, усвідомлення, що коїть країна, в якій ти живеш (що, підсвідомо, дуже хотілось) - я не бачила. Але якось настав момент, коли під час чергової подорожі, я зіткнулася з жителями країни-агресора, і я усвідомила - мені байдуже. Геть байдуже. Від слова "цілковито". Я їх просто не бачу. Не відчуваю. Умовно - патогенна мікрофлора. Я про неї знаю, і доки мій імунітет тримає її під контролем, вона мені не турбує. Але контролювати постійно необхідно.
( Read more... )І, насправді, не хочу я вже ніякого ні розкаяння, ні жалю, ні каяття. Нічого. Абсолютна байдужість.
Байдужість та чітке розуміння, що там, по-сусідству, живе ворог. І цього ворога потрібно постійно тримати у полі зору, тим часом закалятися, укріплюватися, окопуватися, будувати паркан до небес та не забувати капати рів та розводити морозостійких крокодилів.
Амінь.
https://site.ua/dana.yarovaya/8470/![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
